В руках, що виростили хліб, не залишили ні зернини

                   

                                      Ті чорні дні голодомору,

                                   Мов рана, що не заживає

                                   Вони крізь час тривожать душу,

                                   І спокою Вона не має.

                                   Тривожать пам'ять ті невинні,

                                   Яких кати московські вбили...

                                   О, ні! Не вбили, а до смерті

                                   Голодом лютим заморили,

                                   Забрали все, що було з двору,

                                   Останнє винесли зерно

                                   До крихти змели хліб зі столу,

                                   Щоб порятунку не було!

                                   Пішли кати, залишили по собі

                                   Лиш чорні тіні, привиди людей...

                                   І щедрий урожай зібрали в Україні

                                   Коли пройшли страшні "жнива смертей".

     Колосок пшениці... Хлібина на столі... Звичні речі для нас, прийдешніх українців. На стільки звичні, що ми інколи забуваємо їх цінність. А були часи, коли пшеничний колосок рятував життя, коли крихітка хліба була найціннішим скарбом.

     Є в історії українського народу багато кривавих та складних подій, але є такі, що не можна збагнути ні розумом, ані серцем. Голодомори... Як не жахливо згадувати про те, але ми мусимо. Мусимо, щоб віддати шану закатованим голодом людям, дати історичну оцінку діям тодішньої влади, усвідомити наслідки жахливих лихоліть, а головне - навчитися розуміти  найменші спроби "великих людей" досягти "великих цілей" ціною життя людини, нації. 

     Щороку у четверту суботу листопада Україна  низько прихиляє голови перед мільйонами жертв Голодоморів, перед тими страждальцями, могили яких розкидані по садках, дворах, балках, узбіччях доріг, на цвинтарях... Їм похованим без труни і молитви... позбавлених могили й шани - присвячується хвилина мовчання. Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932-1933рр. Усе це ми мусимо розуміти і пам'ятати...

     До дня пам'яті жертв голодомору в бібліотеці організована історико-документальна виставка "В руках, що виростили хліб, не залишили ні зернини". На виставці представлені документальні книги та статті, спогади свідків тих жахливих подій. Кожен читач має змогу почути страшну історію тодішніх років, переглянути матеріали виставки, а також запалити свічку пам'яті. Цей вогник став символом пам'яті про мільйони загублених життів, яких свідомо позбавили життя, застосувавши жахливу зброю масового знищення - штучний голод.

У слові рідному велика сила є, що розбиває граніт і золото кує

                  Мово рідна! Ти є вічність. Ти є Правда, Добро і Краса                                                     народу нашого. Тож такою і будь вічно, мово рідна! А з                                                      тобою будемо вічними і ми, діти твої, на розкішних і                                                          безкінечних берегах твоїх.

                                                                                                  Сергій Плачинда

     Щорічно 9 листопада відзначають День української писемностіь і мови. Свято встановлено 6 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав указ №1241/97 "Про День української писемності та мови". В Указі зазначено: "Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада". 

      Це свято спрямоване не тільки на підтримку рідної мови, її вивчення, розвиток і популяризацію, але й демонстрацію її багатства і краси. Цього ж дня ми вшановуємо пам'ять святого Преподобного Нестора-Літописця - основоположника письмової української мови, послідовника творів слов'янської писемності.

                            

  

      Все починається зі слова, отже, з рідної материнської мови. Мова - це національна гордість, вона сприяє формуванню патріотизму, що спонукає людину чесно і самовіддано працювати задля держави, пробуджує найкращі людські риси.

     Наше слово давнє і живе... Воно має підтвердити нашу любов і повагу до рідного слова, до своєї культури, які попри жорстокі випробування на крутих дорогах історії, зберегли її силу, красу і величність.

     Ми - українці. Живемо у вільній і незалежній державі - Україні. Розмовляємо рідною державною  мовою. А мова в нас красива і багата, мелодійна і щира, як і душа нашого народу. З покоління в покоління, в часи розквіту та падіння передавали нам предки цей скарб. Народ плекав рідну мову у піснях, легендах, переказах і передавав від роду до роду, щоб не загинула.

     Упевнені, що українська мова і надалі служитиме єднанням між минулим і майбутніми поколіннями, возвеличуватиме Україну та український народ. Бажаємо вам зберегти й утвердити українську мову, виплекану нашими пращурами, адже вона створює індивідуальне обличчя країни і нації. Наше материнське слово буде для всіх оберегом та духовним джерелом життя, нехай рідна мова єднає нас усіх.

     До уваги читачів бібліотеки представлена  літературна виставка "Барвистість одвічна народної мови", де можна ознйомитись з історією походження, культурою та розвитком становлення української мови, з цікавими виданнями з граматики, лексики, орфографії , а також різноманітними словниками.